Цього року виповнилося 120 років з початку використання в Києві артезі-анських джерел централізованого водопостачання. В ювілейні роки прийнято звертатися до історичних коренів питання щоб розповісти читачеві, як усе починалося…

Як відомо з друкованих джерел [1, 2] та інших, централізоване водопо-стачання міста було запроваджене в березні 1872 року з водозабором з Дніпра в районі сучасної Поштової площі. А через 22 роки було введено у дію централізоване водовідведення чи каналізування (з 1894 р.). Таким чином до кінця ХІХ століття Київ долучився до когорти міст світу, що мали такий привілей цивілізації як водогін та каналізація.

До речі, ці комунальні заклади, що забезпечували належну санітарію та життєдіяльність міста, були в приватній власності: водогін до 1914 року, а каналізація – до 1909 року.

Майже одночасно з пуском централізованого водогону виникли й перші проблеми щодо якості води, обсягів водоподачі та безперебійності. Особливо непокоїла якість води. Нерідко з крана до користувача водогоном потрапляли дрібні рибки, п’явки тощо.

Відтоді почалася багаторічна тяганина між міською владою Києва та приватним водопровідним підприємством – Товариством водопостачання.

Не можна сказати, що нічого не робилося. Працювали декілька водопровідних комісій, робилися додаткові угоди до основного Договору, розбудовувалися мережі та споруди. Проте місто невпинно зростало, і якісної питної води не вистачало все більше. Особливо ситуація загострилася з пуском централізованої каналізації. Адже для її нормальної роботи було потрібно щонайменше 7 відер води на добу на одного мешканця. Введення у дію міської каналізації та різке збільшення при цьому водоспоживання знову порушили розрахункову рівновагу між потребами міста щодо води та можливостями Водопровідного товариства.

Тоді ж найбільше виявилася суттєва помилка, якої припустилися київська влада та Водопровідне товариство, облаштувавши водозабірні споруди в центрі великого міста, де води Дніпра були вже забруднені. Більше того, відтепер (з 1894 року) ще й каналізаційні поля зрошення, що на Куренівці, негативно впливали на якість води у річці. Санітарний стан Києва надалі був під постійною загрозою спалаху епідемії, а першим тривожним сигналом стала епідемія холери у 1892 році.
У 1895 році настав час, коли місто мало право викупити водогін у акціонерів. Переговори з цього питання закінчилися підписанням третього додаткового договору. В ньому були досягнуто декілька взаємних поступок і зобов’язань. Зокрема, місту надавалося право вимагати від Товариства забезпечення населення підземною (артезіанською) водою, а в разі відмови Товариства – створювати артезіанське водопостачання самостійно (§ 17 Договору). Слід додати, що Товариство теж добре розуміло, що без артезіану не обійтися. Власне деякі спроби отримати артезіанську воду із свердловин уже були в Києві набагато раніше. Це переважно були свердловини в окремих приватних володіннях і на підприємствах.

Перша відома спроба буріння артезіанського колодязя в Києві була здійс-нена ще у 1844 році, коли за наказом імператора Миколи І в одній з башт Печерської фортеці була закладена бурова свердловина. Вона була дове-дена до глибини 342 фути, з яких 285 футів над ординаром (умовним рів-нем) Дніпра, а 57 футів – нижче ординара. Проте тоді воду не отримали. При бурінні були пройдені головним чином горизонти і пласти, уже відомі по природних оголеннях схилів Дніпра. Подальше буріння цієї свердловини припинили у 1847 році за наказом того ж таки царя.

Згодом артезіанський характер глибоких материкових вод, що залягали під синьою глиною на теренах Києва, був випадково виявлений на цегляному заводі Ейсмонта, що знаходився в кінці Великої Васильківської вулиці (в районі сучасної станції метро Либідська). Синя глина тоді видобувалася тут для виготовлення цегли. Невелика розвідувальна свердловина, закладена на дні кар’єру, досягла на певній глибині великозернистих пісків, що були насичені водою. Більше того, вода вилилася з свердловини невеликим фонтаном. Звідси й назва водоносного горизонту – артезіанський. Як відомо, вперше таку фонтануючу воду зі свердловини отримали ще в 1126 році на території сучасної Франції в провінції Артуа (старовинна назва Артезія). Цей же горизонт підземних вод був досягнутий у садибі цукрорафінадного заводу на Деміївці та в деяких інших місцях.


Приладдя для буріння у ХІХ ст.



На підставі зазначених досліджень професор геології К.М. Феофілактов зробив висновок, що перший горизонт материкових вод у районі Києва залягає нижче ординара Дніпра, під спондиловою глиною, на 18 футів.

Згодом ці дані були уточнені. Подальшими геологічними дослідженнями було виявлено, що статичний горизонт води під синьою глиною встановлюється (кінець ХІХ ст.) на 20 футів вище ординара Дніпра. Більш-менш детальне вивчення водоносних пісків першого артезіанського горизонту було виконано геологом П.А. Тутковським. Зроблено це було шляхом мікроскопічного дослідження геологічних порід як у бурових колодязях, так і в корінних копальнях. І майже скрізь виявилося, що водоносний шар складається з великозернистих кварцових пісків з незначним вмістом інших порід. Були й інші дослідження. Але в ті часи ні вчені, ні практики не могли точно вказати, де, в якій кількості і якої якості є артезіанська вода. Геологія та гідрогеологія в межах Києва були ще погано вивчені.

Тому, звісно, коли постало питання про перехід, бодай частковий, на підземні джерела водопостачання, Товариство не могло покластися на такі досить непевні дані. Проте поступово справа поверталася на краще. Все більше вчених, геологів і техніків стали займатися бурінням свердловин на воду. Серед відомих слід зазначити праці професорів К.М. Феофілактова, П.Я. Армашевського, П.А. Тутковського, С.Г. Войслова, гідротехніків С.Г. Кокліка, А.Є. Страуса, вчених та інженерів М.І. Максимовича, Г.О. Радкевича, Є В. Оппокова, Й.Р. Кобецького, К.Р. Ржонсницького, П.А. Соколова, та багатьох інших. Їхні роботи охоплювали період з 1831 по 1893 роки.

Поступово гідрогеологічний переріз на значних глибинах було отримано. Виявилося, що існує декілька підземних горизонтів води.

Особливо багато зробив для переходу міста на артезіанське водопостачання київський геолог, згодом професор П.А. Тутковський.

В одній зі своїх численних публікацій на цю тему він писав у газеті «Київське слово»: «… Быть осужденным выпить яд, несомненно, один из жестоких видов казни… А вот на пороге ХХ века население целого города – нашего древнего и прекрасного Киева – осуждено систематически отравляться питьевой водой» (мається на увазі погано очищена дніпровська вода – авт.).

Свою думку висловив з трибуни ІІІ-го Російського водопровідного з’їзду (Санкт-Петербург, 1897 рік) й інженер Й.Р. Кобецький: «… 25-летний опыт снабжения города Киева днепровской водой доказал наглядным образом всю несостоятельность пользования наземными водами как в техническом, так и в гигиеническом отношениях».

Водопровідне Товариство нарешті «сочло себя нравственно обязанным» (звичайно під тиском міської громади та науковців – авт.) провести на свій страх та ризик буріння артезіанських свердловин.

Справді, цей крок Товариства водопостачання був досить сміливим і ризикованим. На той час у місті існували лише три вдалі підкрейдяні свердловини. Про наявність більш глибокого під’юрського водоносного горизонту були лише не досить певні дані.

Для здійснення цієї мети Товариство запросило відомого на той час в країні геолога, професора Петербурзького гірничого університету Сигизмунда Григоровича Войслава, який одночасно був власником «Бюро досліджень ґрунтів», виконати дослідне буріння спочатку двох свердловин на березі Дніпра в садибі Водопровідного Товариства. С.Г. Войслава було вибрано не випадково, адже він мав значний практичний досвід з артезіанського водопостачання. Зокрема він займався видобуванням артезіанської води в місті Бердичів, деяких містах Польщі, у Херсонській губернії. Філії його бюро були у Москві, Самарі, Харкові, Вільно, Радомі та інших.

Отже, з жовтня 1895 року під його керівництвом у садибі нижньої машинної будівлі (див. фото) було розпочато буріння першої свердловини до підкрейдяного горизонту, а другої (розвідувальної, трохи меншого діаметра) – до під’юрського горизонту.

Перша свердловина досягла в квітні 1896 року глибини 298 футів, а друга в грудні 1896 року – глибини 674 фути. Обидві дали очікувану воду високої якості, а головне у потрібній кількості. Дебіт першої свердловини становив 7-8 тисяч відер на годину, а другої – близько 5 тисяч відер на годину.

Були яскраво підтверджені дослідження та розрахунки київського вченого, професора П.Я. Армашевського, який ще за кілька років до того стверджував про наявність високо дебітного водоносного фонтануючого під’юрського горизонту.

Буріння обох свердловин здійснювалося під технічним наглядом гірничого інженера Й.Р. Кобецького. Про результати цих робіт він доповів незабаром на ІІІ-му Російському водопровідному з’їзді у 1897 році [3]. Дослідним бурінням цих свердловин також встановлено, що при контрольних відкачках динамічний рівень води в них зменшувався лише на 8 футів. Таке незначне зниження рівня води свідчило, на думку доповідача, що запаси її величезні.

На підставі вдалих результатів з розвідувального буріння С.Г. Войслав запропонував Товариству пробурити вздовж берега Дніпра ще вісім підкрейдяних свердловин. Ці роботи були закінчені в кінці грудня 1896 року, і вода почала надходити в мережу.

Відтоді у місто стала подаватися змішана вода – артезіанська та дніпровська. Так було аж до серпня 1908 року, коли під час епідемії холери річковий водозабір з Дніпра був закритий і опломбований. З того часу і до 1939 року місто забезпечувалося водою виключно з артезіанських джерел.



У 1939 році було збудовано Дніпровську водопровідну станцію («Водогін»), а в 1961 – Деснянську. Тоді місто знову перейшло на змішані джерела питної води. Така ситуація триває і донині.

У 1996 році, коли відзначалося 100-річчя започаткування артезіанського водогону в Києві, автор написав поетичні рядки до адресу-привітання колективу артезіанців. Адрес був зачитаний під час урочистостей, що проходили в санаторії-профілакторії «Хвиля» в селі Зазим’я 19 вересня 1996 року.

До привітання було додано художньо оформлений геологічний розріз Києва з позначками водоносних горизонтів.

Вам, відданим бійцям богині Геї , Даруєм розріз, Боже – проведи! Він має горизонти 1, 2, 3-й, Та спробуй до формації пройди!
100-річний ювілей нам ствердив, З якого боку тут не підійди, Як Київ не можливий без Подолу, Так місто – без підземної води!



Автор: В.В. Кобзар

Література
1. Описание Киевского водопровода. Составлено техническим отделом Городского Общественного Управления. – Киев: 1910. – 209 с., приложения.
2. Петімко П.І., Царік М.Ф., Кобзар В.В., Кириченко О.І. Водопостачання Києва. – К.: Логос, 1997. – 360 с.
3. Кобецкий О.Й. О снабжении Киева артезианской водой / Доповідь на ІІІ-му Російському водопровідному з’їзді, Санкт-Петербург, березень 1897 р. – С. 257-271 / Надруковано в Працях Російських водопровідних з’їздів, Москва, 1989 р.
 
 
ЖУРНАЛ ПОЛИМЕРНЫЕ ТРУБЫ - УКРАИНА