Журнал Полимерные трубы - История

З історії водопостачання Житомира

 

З давніх часів люди селилися біля води. Подивіться на карту світу, Європи чи нашої держави і впевнитесь ще раз у цьому. Звичайно, у давнину річки відігравали також роль транспортних артерій, яка нині, у часи автомобілізації та розвитку повітряних сполучень помітно зменшилася. Однак роль водойм як напувальників залишилась незмінною. Саме такою є  ріка Тетерев та її притоків для старовинного українського міста Житомира.

Забезпеченість Житомира водою, а також роль Тетерева як водного шляху у часи середньовічча, визначили масштаб самого міста, його розвиток і вагомість у регіоні.  Власне, й  топографія Житомира, його територіальний розвиток теж красномовно свідчать про першорядність фактору водозабезпечення. Якщо проаналізувати найдавнішу з відомих нам карту Житомира 1781 року, то переконуєшся в тому, що саме оті струмки та річечки – притоки Тетерева чи Кам’янки – і формували забудову міста й були своєрідними природними “архітекторами”. Справді, наприкінці 18 сторіччя міська забудова зводилася вздовж  в’їзних доріг з Вересів, Черняхова, Вільська, Барашівки, Троянова, Сінгурів, Станишівки, Левкова. Сьогодні це, відповідно, вулиці Київська, Щорса, Перемоги, Короленка, Якіра, Черняховського, Велика Бердичівська, Корольова. Але перші важливі нетранспортні вулиці (тобто, власне міські житлові вулиці, а не міські дороги) виникли саме вздовж або поблизу водойм.

Сам вони та річки не тільки ставали вірними помічниками людини під час пожеж, а й, зазвичай, були у нагоді кожного дня. Тому до них тягнулися житлові будинки, лазні, винниці і винокурні, всілякі майстерні та промисли. Так, уздовж річки Коденки, яка тепер протікає по трубах, у середні віки почала формуватися забудова Гончарної слободи (нині вулиці Лесі Українки, Домбровського, Старогончарна, Олени Пчілки). По обидва боки безіменного струмка, що починався на місці нинішнього дитячого універмагу і впадав у Кам’янку, сформувалася забудова двох значних сучасних вулиць – Малої Бердичівської та Пушкінської. Дорога вздовж Кам’янки і вбрід через Тетерів вела до хутора Бровари (пивоварне виробництво), а далі на Сінгури (тепер цей хутір «представляють» кілька стареньких хатинок побіля Підвісного мосту). Річка Путятинка визначила появу на карті Житомира важливого передмістя Смолянки, річка Крошенка – Крошні, річка Вошивиця – Смоківки, річка Довжик – Довжика, Лісова – Рудні, тобто великих сучасних районів Житомира. Малі річки Житомира були важливим і безкоштовним джерелом енергії, місцем будівництва млинів, яких нараховувалося на Тетереві та Кам’янки до десятка. Про цю давню професію річок нагадує назва вулиці – Млинова (до революції їх навіть було дві – Перша та Друга).

Власне місто розвивалося у системі координат доріг і річок, які «диктували» йому свої умови та задавали напрямки та темпи росту. По суті, конфігурація Житомира повторює конфігурацію системи шляхів і річок. Місто розтягнуте вздовж основних шляхів і основних річок – Тетерева, Кам’янки та Крошенки. З іншого боку, Тетерів як потужний водний кордон вже багато століть стримує намагання міста «перестрибнути» його у південному напрямку, перейти на протилежний берег.

Хоча великі та малі річки, а також криниці забезпечували жителів міста водою, проблема водопостачання існувала. 

Наприкінці ХІХ сторіччя Житомир був одним з найбільших міст України. За статистичними даними в 1860-х роках він був третім за розмірами містом  України. У 1883 році тут мешкало 52 тисячі жителів, працювали десятки фабрик, складів, сотні магазинів. У місті налічувалося понад 9 тисяч будівель, все більше споруджувалося 2-3-поверхових житлових і виробничих приміщень. Все це диктувало нагальну потребу в централізованому забезпеченні міста водою.

Вперше питання про це порушувалося ще в 1865 році, але через брак коштів у міської влади так і залишилося на парері. 

Вдруге про будівництво водопроводу міська дума клопоталася в 1869 році, коли розглянула пропозиції австрійського громадянина Фібіана Іоллеса. Умови Іоллеса і компанії, яку він представляв, міська дума схвалила 1 лютого 1870 року. Хоча Київський, Подільський і Волинський генерал-губернатор підтримав пропозицію облаштування водопроводу в Житомирі проте не погодився з умовами Іоллеса як такими, що не відповідають аналогічним пропозиціям інженера Струве, який виконував відповідні роботи у Києві. І питання надовго повисло у повітрі.

Знову до нього повернулися у 1880 році. Тоді з пропозицією облаштувати водопровід до міської управи звернулися інженер-полковник Володимир Антонович Черепов,  інженер-технолог Федір Іванович Донат і дійсний член імператорського Російського технічного товариства Іван Матвійович Сирокомський, а також директор Київських водопроводів. У своїй пропозиції вони підкреслювали, що тетерівська вода має відмінну якість вище  Житомира за течією, тоді як Кам’янка, на берегах якої розташовані кладовище, шкірзавод, лазні, пральні, служить природним збірником стоків і нечистот. Отож, вода Тетерева у межах міста виявилася непридатною для практичного використання через її забруднення. 

В.А. Черепов і І.М. Сирокомський запропонували місту систему водо-забезпечення  Галлі, що на той час вже широко застосовувалася в Америці. Нею передбачалося накачування води безпосередньо в магістральні труби і підтримування необхідного тиску спеціальними пристроями. Завдяки цьому відпадала необхідність у будівництві спеціальних резервуарів і водонапірних веж. Забігаючи наперед, зазначимо, що саме в такий спосіб і працює сучасний житомирський водопровід.

Водопровід за проектом Черепова і Сирокомського мав бути прокладений від річки Тетерів в районі Острівця (тобто насосної станції) по Чуднівській вулиці до центра. Проектом також передбачалося улаштування водорозбірних стовпів (колонок), пожежних кранів та фонтанів. Все це планувалося здійснити протягом 2,5 років. Отож уже в 1882 році Житомир мав отримати водопровід, і тоді він був би першим чи одним із перших серед міст, які його мали. Вже була досягнута домовленість про виготовлення Турчинецьким ливарно-механічним заводом Генріха Вардге 7-дюймових чавунних труб, розрахованих на тиск у 12 атмосфер. Але міській управі запропонована система водозабезпечення, очевидно, виявилася надто фантастичною, хоча спочатку і викликала позитивну реакцію у «батьків» міста: управа навіть ухвалила рішення про дозвіл на нівелювання місцевості вздовж майбутньої траси водопроводу, визначила термін концесії (50 років) на право володіння водопроводом. Проте роботи так і не розпочалися, і проект залишився нереалізованим.

Нічим у справі побудови міського водопроводу закінчилася й спроба інженер-полковника Михайла Миколайовича Козлова, який пропонував свій проект у 1883 р.

Протягом 1891-1892 років при міській управі була створена «водопровідна комісія». Пізніше, коли виникла потреба займатися електричним освітленням, її перейменували на «водопровідно-електричну». Вона розглядала пропозиції щодо облаштування водопроводу, які надходили від тих чи інших ініціаторів.

В 1890-1893 роках після невдалих спроб В.А. Черепова та І.М. Сирокомського, а потім М. М. Козлова розпочати будівництво водопроводу були й інші пропозиції та проекти з різних міст імперії (Києва, Варшави, Одеси, Москви тощо). Свої пропозиції подавали міській владі Самборський та Кулішер (останній пізніше був одним з ініціаторів налагодження в нашому місті електричного трамвайного зв’язку). Перший наполягав на скороченому варіанті (90 тисяч рублів), другий – на повному варіанті проекту (356 тисяч). Але всі вони з фінансових, технічних або інших причин не влаштовували міську владу. Управа зацікавлено обговорювала це питання неоднаразово, наполягаючи на реалізації повного, а не скороченого проекту прокладанням водопровідної мережі в 7-8 верст, з водорозбірними і пожежними кранами і на перший час без фільтрів. Нарешті в 1893 році свій проект на розгляд міської управи подало київське технічне бюро «Сотрудник».

Проект киян був схвалений міською управою 27-28 квітня  1894 року. Цей день й можна вважати реальною датою початку історії водопроводу Житомира. Проект передбачав будівництво водопровідних мереж, насосної станції з фільтрами на лівому березі Тетерева вище місця впадання Кам’янки та водонапірної вежі. Ним же планувалося використовувати надлишки пару котлів насосної станції для приведення в дію невеликої динамомашини. Вона мала постачати електроенергію власне водопровідній станції, а також у житлові будинки водопровідників та забезпечувати освітлення водонапірної вежі.

Справа побудови водопроводу в Житомирі була доручена водопровідній комісії при міській управі, яка одразу зіштовхнулася з питанням коштів. Проект «Сотрудника» оцінювався в 200 тисяч рублів. Таких грошей місто не мало, а здавати будівництво у концесію теж не хотіло. І тоді виникла ідея випустити білети спеціальної водопровідної позики. Діставши необхідний «высочайший» дозвіл (що спричинило багатомісячне очікування), міська управа організувала друк білетів позики у Ризі та їх розповсюдження.

Поки вирішувались організаційні питання, свої послуги щодо будівництва водопроводу житомирянам запропонував ряд фірм з Києва, Варшави та Петербурга. 

Пропозиція представника варшавської будівельної фірми П.С. Држевецького виявилася найоптимальнішою. Її кошторис після віднімання витрат на проект склав 200 702 рублі 96 копійок. Држевецький не тільки запропонував найдешевший кошторис, а й доповнив проект вдалими пропозиціями. Зокрема він вніс пропозицію дещо посунути будівлі станції, щоб дати можливість для її подальшої добудови і розвитку, а також заготовляти камінь для будівництва стін безпосередньо на берегах Тетерева, відмовившись від його доставки з віддалених кар’єрів. Він же запропонував прокласти від насосної станції до вежі дві труби.  Ці та інші пропозиції здібного інженера суттєво знизили собівартість водопроводу.

Безумовно, сама особистість Петра Станіславовича Држевецького та й діяльність є неординарною сторінкою в історії розвитку міського господарства Житомира на зламі 19 і 20 сторіч. Можна тільки пошкодувати, що сьогодні ми майже нічого не знаємо про нього і навіть не маємо його фотографії.

Інші претенденти на ведення будівельних робіт оскаржили перед Волинським губернатором рішення міської влади, проте останній залишив це рішення в силі. Уже в серпні 1895 року відбулося урочисте закладання фундаменту насосної станції на березі Тетерева та водопровідної вежі на Пушкінській вулиці. У той самий час місто продовжувало користуватися послугами водовозів. Вони брали воду з резервуарів на березі Тетерева, які наповнювалися за допомогою старої дизельної водокачки, що часто виходила з ладу. І тоді, як свідчать публікації в місцевій пресі, водовозам доводилося заїжджати візками у річку, каламучуючи і псуючи воду, яку потім вони ж і розвозили. Газета «Волынь» від 1 вересня 1895 року робить висновок, що «набираемая вода в таких местах грязная и, по всей вероятности, содержит в себе немало гнилых органических остатков».

У листопаді 1895 року міська управа отримала 510 білетів «водопровідного займу» на суму 200 тисяч карбованців. Розповсюджувалися вони досить швидко, і казна активно наповнювалася коштами для будівництва водопроводу.  Його основними об’єктами були: водопідйомна будівля (насосна станція) на березі Тетерева, облаштована паровими насосами потужністю 47 парових сил (тепер тут на набережній Під Скелями, 54 знаходиться виробнича база підприємства “Міськсвітло”); верхня захисна споруда з добовим запасом води 60 тисяч відер, що являла собою закрите приміщення з резервуаром для відстоювання води та вирівнювання коливань у її споживанні впродовж доби; водонапірна вежа та головний водовід.

30 січня 1897 року Житомирська міська управа уклала контракт з головним підрядником П.С. Држевецьким на будівництво водопроводу. Його текст, що налічує 31 сторінку, зберігається в справах управи в фондах Житомирського облдержархіву. Ним чітко визначались усі права та обов’язки як замовника, так і виконавця робіт, а також майбутніх абонентів водопроводу. Багато в чому цей документ міг би бути й сьогодні зразком серйозного та відповідального підходу до справи, грамотного юридичного врегулювання господарських і фінансових стосунків ділових партнерів (він є цікавим аспектом теми, що, на жаль, виходить за рамки цього скромного дослідження).

30 січня 1897 року управа та пан Држевецький підписали документ, який розпочинався таким чином:

 «Согласно полномочий Житомирской городской думы от 12 июля 1895 года Городская управа в лице (…) с одной стороны, и с другой стороны инженер-технолог Петр Станиславович Држевецкий  заключили настоящий контракт в следующем:

1. Петр Станиславович Држевецкий обязывается всецело на свой счет, своими средствами, материалами и всеми необходимыми рабочими силами и принадлежностями для работ и под личным его, предпринимателя, руководством и с полной его ответственностью за все работы произвести устройство водоснабжения в г. Житомире из реки Тетерев по проекту, составленному инженерным бюро “Сотрудник” и утвержденному Техническо-Строительным комитетом Министерства внутренних дел во всем согласии условиям настоящего договора (...)».

Через рік спеціальна комісія прийняла у П.С. Држевецького обладнані будівлі та споруди водопроводу. За цей час було збудовано основну споруду насосної станції на березі Тетерева, прокладено водогін по центральних вулицях – Чуднівській, Київській, Московській, Великій Бердичівській, а також по Пушкінській до водонапірної вежі. До речі, на вулицях Лермонтовській та Пушкінській ще й досі функціонують дільниці чавунного водопроводу, прокладеного тут ще в 1898 році. Отож у «Книгу рекордів України» (Львів, 1997, с. 40) в рубрику «найстаріший з діючих водопроводів» мав потрапити не Львів (1901), а Житомир (1898).

Довжина перших водопровідних магістралей міста була, звичайно, незначною – приблизно 2,34 км. Але прокладати їх містом було не так то просто. Підряднику довелося працювати відповідно до жорстких вимог міської управи, яка вимагала швидкого відновлення зруйнованих під час земляних робіт тротуарів і доріг, завдання мінімальних незручностей жителям вулиць, якими прокладався водопровід тощо. Ці вимоги управи зумовлювалися контрактом. 

12 травня 1898 року водопровід почав працювати і постачати водою спеціальні будки, де відро дорогоцінної рідини коштувало обивателю 0,25 копійки. Ці будки діяли ще дуже довго, вони були в місті навіть після Другої світової війни.

У 1899 році відро води коштувало споживачеві 0,25 копійки, і це доволі недешево, якщо вважати, що середня заробітна плата звичайного робітника коливалася в межах від 2 до 15 рублів на місяць. Найзаможніші житомиряни мали можливість провести водопровід додому, хоча це коштувало досить дорого. Цікаво, що міська управа забороняла приватним власникам будинків, до яких проведено водопровід, продавати воду іншим особам або навіть торгувати будь-кому водою з криниці. Безумовно, ця заборона була спрямована на забезпечення конкурентоспроможності водопроводу і його успішної економічної діяльності.

Тим часом роботи з будівництва споруд водопроводу тривали. Адже потрібно було ще ввести в дію очисні фільтри на насосній станції, виконати ряд інших робіт, а також добудувати водонапірну вежу. 27 грудня 1898 року було прийнято в експлуатацію водонапірну вежу на Пушкінській вулиці. Висота цієї привабливої ажурної споруди, побудованої місцевими зодчими Арнольдом Єншем та Мечиславом Лібровичем, становила понад 31 метр. У верхній частині вежі, конструктивно підсиленій чотирма кутовими потужними і шістьма проміжними контрфорсами, на висоті 20 метрів було встановлено два металевих накопичувальних баки,  кожний  місткістю по 100 кубометрів води. Вежа виконувала водночас три важливих функції – акумулятора води, регулятора її тиску і... пожежної каланчі.

Перша “професія” вежі, напевне, не потребує коментарів. Другу легко пояснити. Оскільки насоси подавали воду у мережу під постійним тиском незалежно від конкретного споживання у кожний конкретний момент, водонапірна вежа мала служити своєрідним “амортизатором” («демпфером») між насосною станцією і конкретним споживачем. Незалежно від роботи насосів тиск води в мережі весь час був стабільним і залежав лише від висоти стовпа води у водопровідній вежі (не менше 19 метрів – тобто приблизно 2 атм.). Отож, вежа забезпечувала постійний стандартний тиск води у кранах споживачів.

Нарешті на даху вежі знаходилася невеличка надбудова у вигляді будки з майданчиком навколо неї. Тут цілодобово знаходився черговий. Помітивши пожежу, він вмикав потужний прожектор з дуговою лампою, що живився від електростанції, яка діяла на насосній станції. Прожектор попереджав жителів міста про те, що в місті пожежа і тимчасово користуватися водопроводом не можна, щоб зберегти у ньому максимально необхідний тиск. Оскільки вежа була побудована на одній з найвищих точок міста, що домінувала над довколишньою місцевістю на 8-10 метрів, вона фактично височіла над 2-4-поверховим Житомиром як справжній 12-поверховий «хмарочос». Отож, вона справно виконувала функцію пожежного маяка. Перед війною вежу використовували як пункт спостереження протиповітряної оборони.

Рішенням обласної державної адміністрації вежа взята на облік як пам’ятка архітектури місцевого значення, хоча архітектурною громадськістю міста порушується питання про надання їй статусу пам’ятки загальнодержавного значення. Вежа стала своєрідним символом Житомира. 

10 грудня 1898 року міська комісія з облаштування водопроводу доповідала, що:

1) з 12 травня 1898 року міський водопровід постачає воду справно;

2) до 1 жовтня 1898 року вода постачалася нефільтрована, а тепер фільтрується.

Далі комісія зазначила, що всі об’єкти водопроводу збудовані відповідно до проекту, все обладнання працює і застраховане. 

11 січня 1899 року комісія міської управи прийняла від будівельників в особі П. Држевецького всі споруди водопроводу і зазначила, що «річний строк гарантії відносно надійності споруд вважати від 27 грудня 1898 року, тобто від дня повного закінчення його будівництва». Отже, днем народження житомирського водопроводу (з поправкою на різницю в 12 днів за новим стилем) слід вважати 11 січня 1899 року.

Водопровід було прокладено від насосної станції на березі Тетерева (тепер набережна Під Скелями) по Чуднівській до Соборного майдану, по Великій Бердичівській вулиці до лікарні, Старому бульвару до окружного суду (тепер Державна агроекологічна академія України),  по Садовій (тепер Івана Кочерги) та Московській вулицях до Іларіонівської (тепер Котовського), по Київській до Московської, по Великій Вільській (тепер вулиця Перемоги) до Маловільської (тепер Ольжича), а також по Старожандармській (тепер частина Пушкінської від вул. Петровського до Старого бульвару), по Театральній і Кафедральній.

Початкова потужність житомирського водопроводу була 500 кубометрів води на добу. Такої кількості води сьогодні сучасному місту вистачило б тільки на 2,5 хвилини. Тоді ж ця потужність задовольняла потреби міста, і перша сторінка з історії водопостачання Житомира була перегорнута. 

По матеріалам www.vodokanal-zt.org.ua

 

 

 

ЖУРНАЛ ПОЛИМЕРНЫЕ ТРУБЫ - УКРАИНА