Водопостачання та водовідведення лівого берега міста Києва (коротка історична довідка)



Як відомо, сучасний Київ розташований на обох берегах Дніпра. Ріка поділяє місто на дві частини: правобережну (на київських «горах», де мешкає приблизно дві третини мешканців столиці) та лівобережну (на колишніх заплавах Дніпра з рештою населення). Загалом у столиці кількість населення сягає понад 3 мільйони.

Проте так було не завжди. Довгий час, до 30-х років ХХ століття, лівобережні поселення не входили до складу Києва. На старих картах міста лівий берег навіть не відображений. На окремих планах там позначено окремі поселення сільського типу: села Троєщина та Вигурівщина, Воскресенка, Слобідка, Труханів острів, Микільська слобідка, Кухмістерська слобідка, Передмістна слобідка, Стара Дарниця, хутір Ліски, Старі Позняки, Червоний хутір, Нова Дарниця, хутір Шевченка, Осокорки та інші. Всі вони входили до Остерського повіту Чернігівської губернії.

Окремі поселення лівого берега знаходилися досить близько до Києва, зокрема Передмістна слобідка (біля колишнього Ланцюгового мосту – нині Гідропарк), Кухмістерська слобідка (біля колишнього Наводницького мосту – нині житловий масив Березняки). Проте решта поселень знаходилася на значній відстані (2–5 км) від берега Дніпра та одне від одного. Тобто всі вищезазначені поселення були відокремлені та розділені між собою певними відстанями (1 –3 км).

Значним поштовхом для розбудови лівобережних передмість стало прокладання Києво-Воронезької залізниці, побудованої в 1893—1912 роках, мосту через Дніпро, залізничної станції Дарниця та шосе Київ-Чернігів.

І лише наприкінці 30-х років минулого століття лівобережні поселення й хутори поступово опинилися в адміністративних межах Києва.

Так, на «Схематичному плані міста Києва» (1935 р.) на лівому березі позначено як міські поселення: Дарниця, Передмістна слобідка, Микільська слобідка.

Понтонний міст через Дніпро, 90-ті роки ХІХ ст.

Для зв'язку лівого берега Дніпра з правим у 1912 році за проектом інженера Тимченка була збудована лінія трамвая на бензиновій тязі (мототрамвая) від Поштової площі до Микільської слобідки. Для обслуговування лінії у Микільській слобідці створено Слобідський трамвайний парк. До кінця 1913 року були збудовані також лінії на Дарницю та у Бровари. 1926 року була електрифікована ділянка від Поштової площі до Микільської слобідки, 1932 року лінія до Дарниці, а 7 листопада 1934 року з електрифікацією лінії до Броварів система була повністю переведена на електрику. 1 травня 1936 року відкрилася нова лінія від Дарниці до ДВРЗ. Станом же на 1941 рік у системі існували такі маршрути:
№ 14 – Поштова площа - Дарниця
№ 23 – Микільська слобідка - Бровари
№ 24 – Дарниця - ДВРЗ
№ 25 – Поштова площа - Микільська слобідка
№ 26 – Микільська слобідка - Завод «Хімволокно»

Базарна площа у Передмістній Слобідці під час повені, 1931 р.

У передвоєнні роки лівий берег міста почав бурхливо розвиватися. Тут з’явилися велетні перших довоєнних п’ятирічок: завод ДВРЗ (з селищем), М’ясокомбінат, Завод синтетичної камфори, Лісхімзавод, Завод силікатної цегли, Хлібзавод, промисловий майданчик ВТИВа, ділянки Шовкобуду та Вовнобуду, промисловий майданчик Текстильбуду «Тонкосуконний комбінат», залізнична станція Дарниця, школи, лікарні тощо.



Проте, незважаючи на таку масштабну промислову та соціальну забудову, до війни централізованих водопостачання та водовідведення лівобережна частина Києва не мала. Були лише окремі локальні очисні системи при селищах, підприємствах або будівлях (деякі з дореволюційних часів).

Розглянемо системи водопостачання та водовідведення лівого берега Києва довоєнного періоду.


 Фрагмент «Схематичного плану міста Києва», 1935 р.

Водопостачання

У цей період водопостачання окремих частин лівого берега міста забезпечувалося за рахунок підземних вод (свердловин).

Так, власні свердловини мали:
– Завод синтетичної камфори (Микільська слобідка, 1936 рік)
– селище Микільська слобідка (дві свердловини, 1915 та 1916 роки)
– Лісхімзавод (Микільська слобідка, 1936 рік)
– Школа (Микільська слобідка, 1935 рік)
– Завод силікатної цегли (Микільська слобідка, 1936 рік)
– Хлібзавод (Микільська слобідка, 1936 рік)
– селище Микільська слобідка (три свердловини, 1935 рік)
– промисловий майданчик ВТИВу (Микільська слобідка, 1935 рік)
– ділянки Шовкобуду та Вовнобуду (Дарниця, три свердловини, 1936 рік)
– Залізнична станція Дарниця (1912 рік)
– Промисловий майданчик «Тонкосуконний комбінат» (Дарниця, 1936 рік)
– Завод ДВРЗ (Дарниця, тринадцять свердловин, 1935 рік)
– селище ДВРЗ (Дарниця, 1936 рік)
– Дарницький м’ясокомбінат (Дарниця, дві свердловини, 1936 рік)
– Гумово-регенераторний завод (1935 рік)
– Фанерний завод (1936 рік)

Загалом експлуатувалося 33свердловини. Їх глибини становили 30-100 м, дебіт – 10-100 кубометрів на годину. Отже, навіть на максимумі – 100 м3/год. Таким чином, вони могли дати за годину 3300 кубометрів води. Вода з лівобережних свердловин мала великий вміст заліза. Таке становище було і в перші повоєнні роки. Суттєво ситуація змінилася лише з пуском в експлуатацію Деснянської водопровідної станції (перша черга, 1961 рік). Для порівняння за даними 1996 р. Деснянська станція подавала в місто в середньому 33 тис. м3/год.

Водовідведення

До 1956 року лівобережна частина міста не мала єдиної централізованої системи водовідведення (каналізування). Більшість лівобережних районів і промислових підприємств, що мали артезіанські свердловини, скидали господарсько-побутові стічні води у локальні системи водовідведення, або працювали на вигрібних ямах із вивізною системою видалення стічних вод.
Відомо, що більш-менш сучасні очисні споруди стічних вод (поля зрошення чи поля фільтрації) мали:

– Завод ДВРЗ з селищем ДВРЗ (КНС та поля фільтрації)
– М’ясокомбінат (там і досі є вулиця Зрошувальна, були КНС та поля зрошення)
– район промислових підприємств Микільської слобідки
– район інфекційної лікарні та хутір Шевченка (була КНС і станція біологічного очищення стічних вод, до складу якої входили емшерські відстійники, біофільтри, вторинні біофільтри, хлораторна. Станція очищення була розташована за Харківським шосе. Стічні води скидалися в Дніпро)
– Авторемзавод Укрмостодору НКС (нині Рембаза) (каналізаційні споруди)
– Комбінат штучних волокон, ДШК, ТЕЦ-4 (після 1945 року зведено комплекс каналізаційних споруд з власною станцією біологічної очистки, існували до 80-х років ХХ століття).



Така ситуація з водовідведенням лівого берега міста Києва тривала до 1956 року, коли була введена в експлуатацію перша централізована система водовідведення (самоплинні колектори, Дарницька насосна станція № 1, напірні трубопроводи та головний Дарницький колектор з тимчасовим випуском стічних вод у річку Якушівку без будь-якого очищення – нині район Бортницької станції аерації). До речі, першою генеральною схемою каналізування міста Києва (1940 рр.) передбачалися очисні споруди лівого берега (поля зрошення). Такі ж поля планувалися і у першій повоєнній схемі водовідведення.

Згодом зупинилися на варіанті будівництва Бортницької станції біологічного очищення (за класичною триступеневою схемою), які були зведені в 1965 році.


Тоді ж було збудовано новий самоплинний колектор діаметром 1500 мм і каналізаційну насосну станцію Дарницька № 2 (на тому майданчику, де й станція № 1). Потреба в цьому виникла у зв’язку із забудовою нового житлового масиву Русанівка. Проте дві станції пропрацювали відносно недовго. Вже у 1970 році було зведено новий головний Дарницький тонельний колектор, до якого були спрямовані стічні води з Дарницьких каналізаційних станцій. Однак самі станції не ліквідували, а лише законсервували. І вже у 1972 році виникла потреба тимчасово відновити їх роботу у зв’язку з необхідністю ремонту головного дарницького колектора. Згодом ці станції таки закрили, а їх приміщення пристосували під ремонтні цехи. А грабельне відділення КНС № 1 після реконструкції передано під Музей Каналізації міста Києва, який було відкрито у 1990 році.

Автор: В.В. Кобзар

 
 
ЖУРНАЛ ПОЛИМЕРНЫЕ ТРУБЫ - УКРАИНА