Журнал Полимерные трубы - История

Централізований водогін Варшави. Як усе починалося


У поточному році виповнюється 160 років з часу побудови у Варшаві (Царство Польське) так званого «правильного» централізованого водогону. 

У таких випадках прийнято звертатися до історії питання. На щастя, існують і збереглися декілька змістовних друкованих джерел, що висвітлюють історію започаткування водопостачання Варшави [1, 2, 3]. На їх основі й було складено цей ювілейний допис.

Як відомо, місто Варшава було засноване на початку ХІІІ століття. В ХІV столітті воно вже було оточено кам’яними мурами з баштами, валом і чотирма воротами. Згодом навколо фортеці з’явилися підгородні поселення та садиби, що поступово увійшли до складу Варшави: Уяздов, Солець, Нове Місто, Грибов, містечко Лешно, а з кінця ХVІІІ століття й містечко Прага на правому березі ріки Вісли (див. карту). Варшава як місто і як фортеця була збудована на лівому березі Вісли на пагорбах висотою 25-36 метрів над рівнем річки, Прага – лише 5-7 метрів над рівнем Вісли.

Здавалося б, місто, що розташоване на обох берегах Вісли, за визначенням не повинно було б мати проблеми з водою. Проте історія свідчить, що це не зовсім так. Спочатку місто-фортеця та підгородні садиби до ХV століття забезпечувалися водою з річок Дрни та Држасни, з їх притоків та з колодязів. Особливо відомими були колодязь Слупський на вулиці Рибаки та Королівське джерело. Відомі й інші джерела – біля лікарні Святого Лазаря та «на Динисах», що знаходилося на землях, належаои герцогу де Нассау (звідси й перекручена народом назва).


Фрагменти проекту водопровідних і каналізаційних мереж Лінделя

З великих ставків, що були розташовані між вулицями Низька та Ставки, у той час витікав досить потужний ручай (уздовж вулиць Дика, Гусяча та Нальовка). Далі до нього приєднувався ще один потік з джерел, що протікали між вулицями Кармелітська, Мильна та Переїзд. Цей потік джерельних вод прямував уздовж вулиць Переїзд, Нальовки, Св. Юрьської, Валової, Францисканської, Боніфратерьскої, далі між вулицями Чорною та Конвікторською до з’єднання з річкою Дрна поблизу місцевості Спадек, а потім і з Віслою поруч з фортом Володимира.



Обладнання водогону Ліндлея. Парова машина

Для повноти гідрологічного опису старої Варшави слід згадати ще про ручай, що виходив з джерел у районі вулиці Довгої. Він перетинав Красинський сад та вулицю Святого Георгія, струменів далі поблизу вулиці Новинярської та з’єднувався з попереднім потоком на розі вулиць Чорної, Сапержинської та Боніфратерської.



Річка Дрна та її вищезгадані притоки в XV та XVІІ століттях славилися повноводністю та стрімкістю течії. На них були облаштовані водяні млини, шліфувальні, білильні, сукновальні, тартаки, паперові фабрики та інші промислові об’єкти, робота яких потребувала великої кількості води.

Район Нове Місто швидко розвивався і був приєднаний до старої Варшави. Будови Нового Міста перекрили рух підземних вод. Русло Дрни та її притоки потроху засмічувалися і почали міліти. Вже у XVІІІ столітті всі річки, що протікали через Нове Місто, зникли.

У 1771 році навколо Варшави та її околиць були зведені вали з глибокими ровами уздовж них. По одному з таких ровів у північній частині міста було спрямоване русло річки Дрна, проте згодом і воно було засмічене і зникло.

За таких умов населення користувалося переважно традиційними колодязями. Серед них найважливішими були вищезазначені: Слупський, Королівський та інші, що збереглися принаймні до кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Покладатися на джерела та потічки було годі, отже, для централізованого водопостачання Варшави, за висновками фахівців, воду треба було брати з Вісли чи інших джерел за межами міста – більш водних і не так сильно забруднених.

Таким чином у цій ситуації найменш забезпеченим питною водою виявився район Старого Міста, як найбільш густонаселений та урбанізований. До того ж треба було врахувати й протипожежні потреби у воді. Проблема водопостачання вимагала термінового вирішення.

Історія трубопровідного водопостачання Варшави починається з початку ХVII століття. Тоді біля міської Ратуші було облаштовано великий водозабірний басейн, вода до якого по дерев’яних трубах надходила з джерел місцевості Нальовки. З старих часів дерев’яні черпаки, якими набирали воду в діжки, тут звалися наливками. Тут навіть виникла вулиця – Нальовка ( відома з 1655 року). Цей водогін (самоплинний) діяв до початку ХVIIІ століття. Після його закриття містяни користувалися водою з колодязів і різних джерел (зокрема й Королівського).

У першій половині ХІХ століття міська влада була вимушена запросити з Парижа фахівців з буріння артезіанських колодязів (свердловин) – братів Фляшá.

У 1829 році французи пробурили одну свердловину в Саксонському саду (глибиною 155 футів), а другу – на Сольці (там, де потім було споруджено фабрику «Лільпоп, Рау і Левенштейн»). Внаслідок поламки бурового знаряддя буріння в Саксонському парку було припинене, а на Сольці воду просто не отримали (глибина – 471,5 фута).

А далі йшла черга різних проектів і пропозицій.

У 1835 році інженер Урбанський розробив проект акведука довжиною 30 верст від джерел Єзіорни до резервуару за Ієрусалимською заставою і далі в місто по самопливному трубопроводу (не був реалізований).

У 1836 році – проект Петра Штейнкеллера спільно з англійським інженером Андерсом на водопостачання міста з ріки Вісли за допомогою парового насоса потужністю в 70 кінських сил. Кошторис проекту становив 540 тисяч рублів. Проте через відсутність таких коштів і він не був реалізований.

У 1846 році влада доручила інспектору шляхів сполучення інженеру Панцеру скласти проект водогону для водопостачання бодай частини міста (Старе місто, Замкова, Театральна та Красинська площі, ринок Нового Міста та район костелу Боніфратів). Однак він не встиг завершити роботу, і після його смерті новий проект був складений радником Будівельного комітету Генріхом Марконі. В 1851 році виконання робіт було доручено також Марконі та спеціальному комітету з місцевих військових і цивільних техніків під головуванням військового генерал-губернатора Варшави.

Того ж року на вулиці Добрій були відведені землі для спорудження машинних будівель, двох фільтрів і двох осадових басейнів (обидва відкритого типу з похилими відкосами закріпленими бутом). Отже, вода з водозабору у руслі ріки Вісли тут вперше проходила очищення у відстійниках (осадових басейнах) та на піщаних фільтрах. Згодом частина осадових басейнів була перероблена на фільтри площею 100000 квадратних футів. Новий осадовий басейн було облаштовано на самому березі Вісли.

Загалом по місту було прокладено мережу труб діаметром від 3 до 10 дюймів і завдовжки 27 верст, не рахуючи ліній на 3-4 дюйми, збудованих на приватні кошти. На мережі були облаштовані 50 водозабірних колодязів та 120 гідрантів. У цілому ця система водогону була завершена Генріхом Марконі в 1855 році. Продуктивність першого «правильного» водогону становила лише 3400 кубометрів води на добу.

Цей «старий» водогін проіснував у Варшаві протягом 34 років і діяв до лютого 1889 року, поставляючи щодоби 14150 кубометрів води.

Кошторис цього будівництва спочатку складав 300 тисяч рублів, згодом на його розширення було витрачено ще 270 тисяч. Утримання «старого» водогону обходилося місту в останні роки в 79 тисяч рублів на рік. При цьому вода відпускалася містянам за досить помірними тарифами залежно від відстані до водозбірного колодязя (200 саженів – 1,75 % від розміру подимного податку, 300 саженів – 0,85 %). Це був так званий радіальний водопровідний збір. Решту місто доплачувало в розмірі близько 35 тисяч рублів з інших джерел. Вода, що подавалася на громадські водозбірні колодязі, на полив вулиць, для фонтанів та гасіння пожеж відпускалася безкоштовно.

Тариф на воду, що поставлялася в окремі будинки та квартири, становив 70 копійок на рік за двовіконну кімнату, на промислові потребі – 1/4–1/6 копійки за кубічний фут води за лічильником.

Однак попри все води не вистачало. Вже з 1863 року постало питання про розширення водогону. Будувалися нові ґрунтові колодязі, бурилися артезіанські свердловини у Саксонському саду, на приватних садибах і промислових підприємствах.

У 1856 році інженер Спорни облаштував буровий колодязь на шкіряній фабриці «Темлер та Шведе» (поблизу Повонзковської застави). Свердловина постачала артезіанську воду самовиливом. Мешканці Варшави спочатку навіть приходили дивитися на це чудо.


Передмістя Прага продовжувало користуватися водою з колодязів і з Вісли. Проте після великої пожежі у 1868 році на вулиці Замбковській було розроблено та реалізовано проект облаштування централізованого водопостачання цього передмістя. Цей водогін діяв до 1896 року, коли було збудовано вже новий, більш сучасний. Вода водогону Праги не фільтрувалася. За добу сюди подавалося в середньому 3800 кубометрів води. Довжина мережі становила 4-4,5 версти. Насосна станція була облаштована двома паровими машинами по 12 кінських сил кожна.


У 70-х роках ХІХ століття пропонувалися також інші проекти та пропозиції щодо оновлення водопостачання Варшави – Левенберга (розроблений інженерами Спорни, Сужецьким та Маєвським), Дессаусського газового заводу та товариства «Лільпоп, Рау та Левенштейн», які не були реалізовані.

Лише у 1876 році був укладений контракт з англійським інженером Вільямом Ліндлеєм на розробку проекту водопостачання та каналізації міста. Після затвердження цього проекту в 1881 році розпочалися тривалі будівельні роботи, що продовжувалися ще й у 1911 році. Це були інноваційні на той час, сучасніші інженерні споруди, що збереглися дотепер. Вони є пам’яткою архітектури та інженерії і перебувають під опікою ЮНЕСКО.



Саме наявність цих водопровідних і каналізаційних споруд, збудованих за передовими технологіями, стала однією з вагомих підстав для проведення ІІ-го Російського водопровідного з’їзду у Варшаві, який відбувся 19-25 березня 1895 року.
Однак це вже інша історія.

Література
1. Гротовский А.Ф. Исторический очерк водоснабжения гор. Варшавы//Доклад на ІІ-м Русском водопроводом съезде в Варшаве, 19-25 марта 1895 г. в Трудах Русских водопроводных съездов. – Москва: Типогр. Т-ва И.Н. Кушнирев и К°, 1897. – Стр. 27-44.
2. Водопроводы русских городов. Краткое описание, составленное по данным, собранным в 1910 г. Постоянным бюро Русских водопроводных съездов инженер-технологом Ф.А. Даниловым. – Москва, 1911. – Стр. 22-27.
3. Описание канализационно-водопроводных сооружений. – Варшава, 1911. – 298 с., ил.

Підрисункові
Фото 1. Планъ Варшавы с 1762 г.
Фото 2. Генрік Марконі
1792-1863 рр.
Фото 3. Уїльям Ліндлей
1853-1917 рр.
Фото 4. Будівництво водогону Ліндлея. Укладка магістральної труби діаметром 760 мм
Фото 5. Обладнання водогону Ліндлея. Парова машина
Фото 6, 7, 8. Фрагменти проекту водопровідних і каналізаційних мереж Ліндлея
Фото 9-18. Будівництво водопроводу та каналізації Ліндлея
Фото Музей. Музей водопостачання та каналізації у Варшаві (фото з колекції В.П. Ієвлевої)
 
Автор: В.В. Кобзар
ЖУРНАЛ ПОЛИМЕРНЫЕ ТРУБЫ - УКРАИНА