КИЇВ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ. ТА ПЕРЕДУМОВИ ПОБУДОВИ КАНАЛІЗАЦІЇ

Ще за часів Стародавнього Риму вважали, що про рівень цивілізованості суспільства можна судити з огляду на ступінь розвитку системи каналізації. Помилково вважається, що питанню видалення та утилізації стічних вод людство почало приділяти належну увагу з кінця XIX ст. Однак проблема ця виникла та почасти успішно вирішувалася значно раніше. Так, в Стародавньому Єгипті було збудовано стічні канали, котрим уже понад 2500 ро­ків. Звичайно, що це були лише окремі фрагменти каналізації, які обслуговували храми, палаци та ін. У VI ст. до н. е. в Стародавньому Римі було збудовано відомий канал «Клоака Максима», що частково зберігся до сьогодні.

Відомі водостічні канали в містах Стародавньої Русі. Зокрема 1367 р. збудовано водостічну трубу від центру Московського Кремля вбік Москви-ріки. Відомі подібні споруди і в Стародавньому Києві.

Звичайно, що до так званої «правильної» системи каналізації в місті було дуже далеко.

За часів Середньовіччя водопостачання і особ­ливо каналізування занепадають. Вузькими вуличками міст збігали брудні ручаї, а мешканці вимушені були ходити захаращеними сміттям стежками. Використані води виливались на вулицю з дверей та вікон будинків. При цьому вважалося достатнім лише попередити перехожих вигуком: «Обережно!» Подібний стан був також у Києві аж до другої половини XIX ст. Ось про що засвідчував сучасник: «…На каждом шагу попадались пропасти, заваленные нечистотами; было много усадеб, где разводили свиней, которые распространяли вокруг ужасный смрад; выпуск на улицы загрязненных вод из дворов, а во время дождей и нечистот – считалось делом обычным и не вызывало с какой-нибудь стороны протеста».

Особливо потерпало від антисанітарії населення робітничих околиць Києва – Шулявки, Солом’янки, Лук’янівки та ін.

«Знаете ли вы, что такое Шулявка? – писав киянин до міської холерної комісії. – Это населенное очень бедным людом предместье Киева, смрадное и антисани­тарное, где на улицах … даже в хорошую по­году стоят гниющие лужи, а на про­тяжении все­го дня проезжает ассенизационный обоз…».

Саме в цих околицях найчасті­ше виникали епідемії холери, дизентерії, тифу.

Досить красномовною в цьому сенсі є допо­відь доктора медицини, санітарного лікаря Києва О.В. Корчак-Чепурківського на V Росій­ському водопровідному з’їзді щодо смертності в місті до часу побудови каналізації і після. З наведених в доповіді таблиць видно, що за рівнем загальної смертності Київ посідав од­не з перших місць у Росії серед великих міст, не кажучи вже про Західну Європу. Не дуже привабливий вигляд мав навіть Хрещатик тих часів – діловий центр міста, посередині якого завжди виблискувала велика калюжа.

Хрещатик без каналізації та водостоків (ІІ половина ХІХ ст.)

На цьому, загалом неприємному, тлі Київ вступає в другу половину XIX ст. У той же час місто зростає, стає значним торговельним та еко­номічним центром Малоросії. Динаміка зрос­тання його площі забудови та кількості меш­канців підтверджують бурхливий розвиток Києва.

Місто простяглося вздовж правого берега Дніпра на 15–20 верст, починаючи від урочища Наталка і Куренівки й до передмістя Мишоловка, зі сходу на захід на 15 верст від Дніпра аж до передмістя Святошин. Лівобережжя входило то­ді до складу Остерського повіту Чернігівської губернії.

У місті було: 57 вулиць, 101 провулок, 11 площ, 8 мостів, 11 виїздів з міста, близько 5,5 тис. житлових будинків. Працювало 66 про­мислових підприємств, головним чином продовольчих та легкої промисловості. Чільне місце посідали цукрорафінадні, мукомельні, пивоварні, тютюнові, шкіряно- лимарні під­приємства. Працювало також кілька цегляних заводів, бо ж треба було багато цегли для забудови. Серед великих підприємств особливо виділялися «Арсенал», «Південно-Російсь­кий завод» та ін.

Київ поступово ставав одним з найбільших центрів машинобудування в Україні. Вже в 1880–1890 рр. тут працювало кілька десятків великих і дрібних підприємств з 2,1 тис. робітників. Заводи мали 14 парових двигунів загальною потужністю 293 кінські сили.

Подальше економічне зростання міста, збільшення теренів та населення нагально вимагало створення та розвитку необхідних міських комунальних підприємств, особливо системи водопостачання і водовідтворення.

ВОДОПОСТАЧАННЯ КИЄВА В V–XX СТ.

Серед багатьох чинників, що прискорили запровадження в Києві системи водовідведення, чільне місце, звичайно, займає побудова цент­ралізованого водогону у 1872 р.

Перед цим та й після значна частина населення продовжувала користуватися водою з колодязів-копанок, річок (Дніпро, Либідь та ін.) з Андріївських, Киселівських, Лаврських джерел. Але такі засоби добування питної води в великому місті (на той час киян було 120 тис.) жодним чином не відповідали елементарним санітарним нормам. В цілому розвиток водопостачання Києва можна умовно розподілити на кілька періодів.

Перший період (V–XVI ст.): джерелами питної води Стародавнього Києва були річки, ручаї, інші водойми, а також підземні джерела та колодязі-копанки.

Другий період (XVII ст.): в цей час «цент­ра­лізоване» водопостачання Києво-По­долу забезпечувалося за допомогою дерев’я­них труб, прокладених під землею. Зокрема вода подавалася таким водогоном до домініканського конвенту Св. Миколая та Київської духовної академії (Могилянки), на Подолі.

У Флорівському монастирі було збудовано 2, а в Братському – 1 фонтан (басейн), з котрих воду ченці розбирали до обителей. Одночасно фонтани слугували прикрасою Києва. На цент­ральній торговій площі Подолу біля Гостинного двору було збудовано в 1749 р. за проектом архітектора І.Г. Григоровича-Барського фонтан «Феліціал», якого в народі ще звали «Самсон». До цього фонтану надходила вода з нагірних джерел. Павільйон-фонтан мав ще одну цікавинку – сонячні годинники з чотирьох боків, що дозволяло киянам слідкувати за часом протягом усього світлового дня за сонячної погоди. На куполі фонтану було встановлено фігурку Ангела-Охоронця, що оберталася під дією вітру і слугувала флюгером.

Третій період (XIX ст.): запровадження локальних систем водопостачання в окремих відомствах із застосуванням механічних засо­бів – двигунів. У 1857 р. було збудовано локальний водогін для Київського кадетського корпусу з водозабором із ставка на р. Либідь. Вода подавалася нагору за допомогою парових насосів та труб. Дещо раніше (1855 р.) збудували водогін із двома паровими машинами в арсенальських майстернях (інженер Са­він). Потужність парових машин становила 35 та 10 кінських сил. Приблизно в цей же період (1857 р.) вперше застосовано ватерклозети в Київській фортеці. Ще раніше, в 1843 р., у військовому шпиталі Київської фортеці було пробурено першу артезіанську свердловину глибиною 103 м.

Четвертий період (1872–1895 рр.): збудовано централізований водогін з водозабором із Дніпра в районі Поштової площі та очищенням води на піщаних фільтрах.

У 1895 р. було пробурено перші дві артезіан­ські свердловини і підключено до водогону. До березня 1896 р. – ще дві, а до літа 1896 р. – збудовано 7 свердловин.

П’ятий період (1896–1908 рр.): Київ постачався змішаною водою (дніпровською і ар­тезіан­ською, загальним обсягом до 20 тис. м³ на добу).

Шостий період (1908–1939 рр.): Київ отримував лише артезіанську воду в обсязі близько 100 тис. м³ на добу.

Сьомий період (1939–1961 рр.): Київ знову на змішаному водопостачанні. В 1939 р. збудовано Дніпровський водогін продук­тив­ністю близько 100 тис. м³ на добу. Загальна продуктивність водогону зросла майже до 200 тис. м³ на добу.

Восьмий період (1961–1997 рр.): у 1961 р. збудовано першу чергу Деснянського водогону з водозабором із Десни. Місто отримало 3 джерела водопостачання.

Дев’ятий період (1997 р. і дотепер): у Києві поряд з централізованим водогоном запроваджено децентралізоване бюветне водозабезпечення.

На формування системи і схеми централізованої каналізації Києва впливали певним чином і інші фактори. Зокрема кліматичні, гідрогеологічні та топографічні умови. Основним із чинників, звичайно, був Дніпро.

ДНІПРО

Наводимо опис Дніпра станом на другу половину XIX ст. за М. Максимовичем:

«…Днепр третья река по величине в Европе. Общая длина ее составляет 2107 верст. Берет свое начало у южного подножья Валдайской возвышенности из небольшого озера Мшара в Бельском уезде Смоленской губернии. Бассейн Днепра – 600 тыс. кв. верст. От истока Киев находится на расстоянии 1227 верст. Средний ук­лон Днепра – 0,00008. Ширина Днепра в районе Киева и его глубина ве­личины переменные, зависящие от времени года и осадков. Средняя скорость течения у Кие­ва в меженную воду 1,3 фута в секунду. Весенняя пойма 5–8 верст. Наибольшее поднятие уровня до 3,5 саж. Ледостав в Киеве на Днепре 133 дня в среднем за год. Расход воды в Днепре в районе Киева достигает 1735 куб. саж. в 1 сек. в межень, в наибольшее мелководье – 32 куб. саж. в 1 сек. Количество взвешенных веществ в паводок до 140 мг/л. Во­да обладает желто-бурой окраской, мутновата и со слегка болотным запахом. Довольно мягкая».

У Києві були й інші водні басейни, крім Дніп­ра, які впливали на його гідрографію.

Наводимо гідрографію міста, виконану в 1852 р. за губернатора І. Фундуклея: «…кроме Днепра, замечательны в Киеве еще следующие воды: Почайна, ныне незначительный ручей, вытекающий из Иорданского озера и впадающий в Днепр выше Подола. В старину этот ручей был судоходной рекой, впадающей в Днепр гораздо далее нынешнего места… Другая речка, тоже историческая, – Лыбедь, выходящая в 20 верстах к западу от Киева из с. Борщаговки. Прежде в ней было много воды, а ныне она состоит из трех болотистых прудов с плотинами, из которых изливается в Днепр мелким ручьем ниже Выдубицкого монастыря.

…В северной части города течет ручей, называемый Сырцем, выходящий из родников возле с. Беличи. Он питается множеством родников, на нем 15 прудов с плотинами, через которые он изливается небольшим ручьем в Днепр».

Крім річок і ручаїв в місті була мережа ставків, стариків, озер та заболочених пойм. Всі вони так чи інакше були пов’язані з Дніпром.

Таким чином, бурхливий розвиток міста, своє­рідні гідрогеологічні, ландшафтні умови, складний санітарний стан, особливо після пуску централізованого водогону, слугували пош­тов­хом до будівництва системи централізованого водовідведення міста. Тим паче, що до кінця 70-х років XIX ст. санітарно-епіде­міо­логічний стан в місті максимально погіршився. Про це свідчили об’єктивні аналізи води в районі Києва, виконані міськими санітарними лікарями Щербиною, Маковецьким та ін. в 1874–1879 рр.

Витоки такого стану вони вбачали в першу чергу «...в отсутствии канализации, страшном загрязнении почвы, в особенности Крещатицкого района и Подола, и в существовании весьма первобытных во всех домах выгребных ям, дурно устроенных и еще хуже очищаемых» [3].

Про це вони доповідали 1879 р. на засіданні Правління Київської Міської думи.