ПОЧАТОК БУДІВНИЦТВА КАНАЛІЗАЦІЇ ЗГІДНО З ПЕРШИМ ПРОЕКТОМ

Редакція журналу продовжує публікацію розділів з книги «Водовідведення Києва від першого проекту до сьогодення», яку в 2010 році вийшла друком у видавництві «Інтерпрес ЛТД». 

На підставі свого проекту К.Я. Балкін уклав із Києвом контракт від 16 травня 1889 р. на побудову каналізації міста та її подальшу експлуатацію протягом 10 років на концесійних засадах. Однак за відсутності необхідних коштів самотужки К.Я. Балкіну виконати проект не вдалося. Він змушений був передати свої права концесіонера новоствореному в 1892 р. акціонерному Київському товариству каналізації під головуванням проф. Є.І. Афанасьєва. Основний капітал товариства був визначений в розмірі 1600 тис. рублів. 

Як і передбачалося засновниками товариства, акції на побудову каналізації були, головним чином, придбані київськими власниками будинків. Решта непокритої суми була викуплена представниками великого капіталу, зокрема М.А. Терещенком (161 тис. руб.), та Ф.А. Терещенком (50 тис. руб.), братами І. Лаз та Л.І. Бродськими (разом 261 тис. руб.). Це були величезні на той час кошти. 

Досить сказати, що чоловічий костюм коштував тоді 35–40 руб., штани – 13 руб., осіннє пальто – 60 руб., 1 фунт м’яса – 20–30 коп., 1 фунт хліба білого – 5 коп.

Акціонерне товариство в свою чергу передало К.Я. Балкіну підряд на будівництво і подальшу експлуатацію каналізації протягом 10 років. 

За контрактом Акціонерне товариство каналізації отримує від міста щорічну суму 157 706 руб. 66 коп. протягом 36 років. 

По закінченні контракту місто стає власником системи каналізації. При цьому річні витрати становили 50 тис. руб. 

9 квітня 1893 р. розпочалося прокладання перших труб та спорудження машинних будівель міської каналізації, а 21 грудня 1894 р. уся мережа та споруди, передбачені проектом, були збудовані. 

Отже, всі роботи були виконані приблизно за 20 місяців, тобто менше ніж за 2 роки. Це при тому, що в ті далекі часи взимку роботи, як правило, припинялися. За цей час було:

– прокладено вуличні та дворові магістралі і колектори з керамічних (гончарних) труб діаметром 6–14 дюймів загальною довжиною понад 60 верст. Близько 90 % труб мали діаметр 6 дюймів і лише 10 % – труби більших діаметрів;

– на всій мережі споруджено 435 цегляних оглядових колодязів, на третині всіх колодязів установлено  промивальні пристрої системи Же­неста та Гершера;

– збудовано: 7 ежекторних станцій з 15 ежек­торами системи інженера Шона;

– Троїцьку парову компресорну станцію;

– збірний цегляний резервуар на Царській площі (нині Європейська площа); головний відвідний напірно-самоплинний колектор від Царської площі до полів зрошення на Куренівці довжиною понад 9 верст; Введенську парову каналізаційну насосну та компресорну станції; поля зрошення на Куренівці площею 80 десятин та насосну станцію там само; ряд інших до­поміжних споруд, передбачених проектом і необхідних для роботи системи каналізації, зокрема адмінбудинок керуючого, житло для працівників та ін.

Таким чином, київська каналізаційна система почала працювати і виконувати корисну справу, що сприяла покращенню санітарного стану міста. Київ став одним з небагатьох міст Росії, що отримали сучасний «привілей цивілізації» – каналізацію (Одеса – 1874 р., Тифліс – 1874 р., Пушкін (колишнє Царське Село) – 1880 р., Гатчина – 1882 р., Ялта – 1886 р.).

«…И было всех их только шесть –

Тех городов, что вырвались вперед,

Канализацию соорудив как месть

Холере, тифу – чтобы жил народ!

Одесса и Тифлис, Село Царя

Да Гатчина, да Ялта,

Затем наш Киев – древняя земля –

Канализован ранее прибалта!»

(З поеми автора «Канализация», 1994 р.) 

Між тим, каналізація Києва як повна роздільна була першою в Росії і однією з перших в Європі. 

Як же була облаштована і працювала перша система каналізації міста? 

Вперше наводимо її опис, так би мовити, мовою оригіналу у вигляді препринту ряду пуб­лікацій. Серед них найпершою була невеличка праця О.О. Холодецького «Каналізація города Киева», що вийшла друком в 1896 р., та ряд інших публікацій цього ж періоду. Слід відзначити, що до останнього йшли суперечки – якою ж бути системі збору та видалення з міста стічних вод та фекалій? Зокрема в одній із статей, яку було видруковано в 1894 р. під назвою «Еще раз о жизненном вопросе для Киева», пропонувалося відмовитися від системи каналізування стічних вод і запровадити в місті безводну або маловодну систему видален­ня нечистот як засіб для зневоднення та лік­відації запахів торфу-сфагнуму. Наперед слід зазначити, що така система не отримала ані в Росії, ані в світі великого поширення, особливо в містах. Тим не менш, сьогодні в багатьох країнах світу все частіше звертаються до цього засобу екосанітарії, як його зараз називають. Напевне, він має право на життя в неканалізованих місцях: селах, садово-дачних поселеннях та ін. 

Тому наведені в оригіналі публікації, сподіваємося, будуть корисні й сучасникам. Також вперше автору вдалося відшукати в журналі «Інженер» № 1 за 1899 р. статтю М.І. Маргулє­­ва «Канализация г. Киева и принципы ее сооружения», де вперше дано досить докладний опис усіх споруд міської каналізації, план каналізування міста, кресленики збірного резер­вуара на Царській площі та ежектора Шона, котрі також наведені вперше в цій праці.

За останні роки вдалося доповнити й уточнити ще деякі питання щодо першої каналізації міста. Зокрема за архівними даними Київського міського державного архіву встановлено, що на Введенській насосній станції на Подолі (нині адмінбудинок по вул. Введенській, 23) були змонтовані і працювали два парові поршневі насоси Варшавського заводу «Лільпоп Рау і Левенштейн». У цьому ж приміщенні пра­цювали й компресори, що живили стисне­ним повітрям ежекторні станції. До проектування і будівництва цієї споруди долучився відомий київський архітектор Владислав Городецький.

Переріз головного самоплинного цегляного колектора яйцеподібної форми

Цікаво, що згодом в роки Першої світової війни цей завод, що продукував велику номенклатуру виробів, зокрема насоси, був евакуйо­ваний спочатку до Кременчука, згодом, здається, до Полтави, а далі його сліди губляться в буревії війн і революцій.

Також уперше наводимо поперечний переріз головного самоплин­ного цегляного колектора яйцеподібної форми.

Оскільки креслень цього колектора не збереглося, кресленики його відновлені за натурними обмірами автора. До речі, фрагмент цьо­го цегляного колектора вдалося вилучити під час реконструкції вул. Вишгородської. Його було відновлено і встановлено біля Музею каналізації м. Києва.

Досить цікавими, на наш погляд, є матеріали із знешкодження стічних вод на Куренівських полях зрошення з огляду на те, що така обробка стічних вод здійснювалась у значних промислових обсягах чи не вперше в Росії.

Проект полів зрошення для Києва був виконаний професором Петровської сільськогосподарської академії А.О. Фадєєвим. Будівниц­тво їх було здійснено також під його особистим наглядом. Для полів зрошення містом було виділено ділянку землі, що розташовувалася в 12 верстах вище міста відносно течії Дніпра, площею 271 десятина (нині на цьому місці знаходиться Мінській житловий масив).

Огляд комісією ділянки земель, відведених під поля зрошення (1914)

Саме з них, власне, під поля зрошення було відведено 160 десятин (з розрахунку на 160 тис. мешканців), 11 десятин під службову садибу та насосну станцію, решта 100 десятин – заливні луки та ліс. План та місце розміщення полів зрошення також наведений в статті М. Маргулєва.

Із загальної площі 160 десятин спочатку бу­ло задіяно лише 80 десятин. Цю частину полів було ретельно сплановано, а в низинних частинах – дреновано. В розрахунках пот­рібної площі полів виходили з того, що кожні 1000 мешканців потребували 1 десятину полів зрошення. Наприклад, від 80 тис. мешканців каналізованої частини Києва за норми 3 відра на добу на 1 мешканця загальна кількість стічних вод була 240 тис. відер, або 300 куб. саженів на добу, за норми 7 відер – 560 тис. відер, або 700 куб. саженів на добу. Така кількість стічних вод за вісім теплих місяців створювала шар рідини на полях площею 160 десятин у першому випадку 0,19 саж., у другому – 0,44 саж., тобто площі мало було вистачити на дов­гий час.

Для приймання стічних вод узимку та в холодні місяці частині полів було надано форму басейнів-накопичувачів, де стічні води шаром 0,5 саж. утримувалися до періоду танення. Час­тина стоків при цьому за зиму вимерзала, решта після танення подавалася на зрошуваль­ні карти, частину стічних вод дренували в ґрунт у басейнах.

Ділянка землі під полями зрошення знаходилася на узвишші, вище найвищих рівнів паводків на 5 м і вище рівня ґрунтових вод щонайменше на 3 м. А згідно з теорією та розрахунками цілком достатньо рівня ґрунтових вод від поверхні землі на 1 м.

Дільниці полів розподілялися на верхні та нижні. На нижні карти полів стічні води надходили самоплинно за допомогою дерев’яних розподільчих жолобів, що проходили по валах та насипах. При цьому кожна карта полів могла за допомогою спеціальних заслонок (шлю­зів) зрошуватись незалежно від інших. Під час зрошення рідина з дерев’яних жолобів надходила до провідних канавок, а далі до зро­шувальних борозд. На підвищеннях між бороздами вирощували овочеві культури.

Верхні дільниці полів отримували стічні води шляхом підкачування їх насосами з паровими приводами.

Стічні води потрапляли від найбільш віддалених частин міста на поля зрошення через 6–7 годин, у «свіжому», тобто ще не збродженому, гнилісному вигляді. У міру збільшення притоку стічних вод кількість карт збільшувалася.

Для чіткої роботи полів зрошення, їх обслуговування тут існував спеціальний підрозділ працівників, котрі удосконалювали свою роботу в цьому новому на той час засобі знешкодження стічних вод і одночасному використанні їх для зрошення сільськогосподарських полів.

Завідував (з 1898 р.) Куренівськими полями зрошення Іван Петрович Крюков. Він як ветеран каналізації працював на нашому підпри­ємстві до 1932 р.

Читаючи пожовклі сторінки рукописів, книг, архівних матеріалів, переконуєшся, якими актуальними були питання і проблеми, що вирішувалися. Вони є актуальними і в наш час!

Особлива увага, зокрема, приділялася на той час системі вентиляції самоплинної мережі каналізації та ежекторів. Гази, що нако­пичувалися в мережі, а також відпрацьоване стиснене повітря від ежекторів Шона проектом передбачалося відводити в атмосферу за допомогою високих вентиляційних труб. Ці труби мали прокладатися по наріжних стінах високих будівель і закінчуватися дефлекторами вище за коньків дахів. Таких труб передбачалося встановити до 300 шт. Але, зважаючи на спротив власників будинків, фактично було встановлено лише п’яту частину.

Відпрацьоване стиснене повітря від ежекторних станцій на Бесарабській площі, на розі вулиць Маріїнсько-Благовіщенської та Великої Васильківської відводилося трубою загальною довжиною понад 800 саж. до димаря компресорної Троїцької станції.

Підприємцем (під­рядником) від товариства каналізації з будів­ництва та подальшої експлуатації каналізації було призначено Кар­ла Яковича Балкіна, якого вочевидь слід вважати першим керівником каналізації міста.

Укладачами проектів та керівниками робіт (виконавцями) був інженер Р.П. Саблін. Саме його особистий підпис стоїть під текстом Пояснювальної записки, яку наведено вище. Укла­дачем проекту та керівником робіт з Куренівськими полями зрошення був проф. А.О. Фадєєв. Усі роботи виконувались також за участю інженерів О.О. Ейхенвальда та М.І. Маргулєва.

Правління Товариства каналізації під головуванням Є.І. Афанасьєва складалося на той час з інженера А.А. Абрагамсона, присяжного повіреного В.С. Олтаржевського, інженера О.М. Дарагана, присяжного повіреного С.М. Месняєва та Ю.І. Зубковича.

Таким чином, Київ отримав наприкінці 1894 р. так звану «правильну», як тоді казали, систему каналізації. Але сподівання киян на суттєве санітарне оздоровлення міста не справдилися.

Ввечері, як і раніше, валки асенізаторів забруднювали вулиці і повітря. Брудні потоки з дворів садиб дещо зменшилися, але не зникли повністю. Досить часто траплялися поломки труб каналізації та їх засмічення, що призводило до виливання стічних вод на поверхню вулиць. Все це, не без підстав, викликало цілком справедливі нарікання мешканців відносно роботи Товариства каналізації. В свою чергу Товариство, теж справедливо, дорікало населенню за невміле користування та засмічення системи каналізації, особливо садибних підключень. Часом справи доходили до суду.

В цілому, організації та здійснення каналізування м. Києва отримали оцінку сучасників як винятковий для Росії випадок самодіяльності міського населення і місцевого самоврядування, спрямований на покращення санітарно­го стану міста.

Далі наводимо репринт перших публікацій про централізовану систему каналізації Києва: А.П. Осипова, А.А. Холодецького,  А.А. Абрагамсона та С.А. Штольцмана.

(Далі буде)

Автор: В.В.Кобзар